Після фільму «Через всесвіт», котрий в колажно-коміксній формі оновив трохи застарілі рокн-рольні ритми безсмертного гурту «The Beatles», на екранах кінотеатрів крупним планом з’являється біографія одного з найхаризматичніших особистостей ліверпульскої четвірки – Джона Ленона.

Ігрову стрічку про ідола рокн-ролу шанувальники музики 60-70-х очікували вже давно. В житті цієї людини було, ледь не все, що тільки могло відбутись з мегапопулярним музикантом. Разом з годинами надзвичайної музики, він залишив нам нескінченні історії своїх скандалів та інтриг, багато акцій і перфомансів, виступів і багато чого іншого.

Погодьтесь, що з такого біографічного фейерверку (неминучий наслідок надпопулярності) обрати хоча б декілька історій для сценарію повнометражної стрічки – нереально. Кожному з мільйонів його шанувальників, колег, а також всіх тих, хто на різних етапах творчості Ленона опинявся з ним поряд, він запам’ятався по-своєму. Так що рішення авторів фільму зосередитись лише на молодості музиканта стало скоріше вимушеним кроком, аніж оригінальним ходом.

Крім того, під рукою у авторів фільму в необхідний момент опинилась книга сестри самого музиканта Джулії Бейрд під назвою «Уявіть це: Дорослішання з моїм братом Джоном Леноном». Власне вона і визначила, яким бути «кіношному Ленону».

Виконувати роль молодого музики довелося Аарону Джонсону, котрий в останній час виконує ролі лише «великих та прекрасних». Скинувши з себе костюм супер-героя з красномовним іменем «Пипець», він взяв до рук гітару, надягнув окуляри, щоб «бути схожим на Баді Холі» і спробував стати Джоном Леноном. Забігаючи наперед, варто сказати, що проба Джонсона видалась небезуспішною. Фанати «бітлів» видивлялись в акторі знайомий профіль Ленона, його розмашисту ходу, без котрих образ рок-ікони був би провальним. Мені ж, як і більшості інших, котрі прийшли не за воскресінням свого кумиру, а подивитись класне кіно – сумувати не довелось.

По-перше, приваблює хороша гра акторів, по-друге цікава історія, ну і звичайно ж динамічний сюжет. Але головне – фільм цікавий своєю несхожістю з усім іншим, що сьогодні крутиться в кінотеатрах.

На контрасті з іншими стрічками, тут не має ані спецефектів, ані захоплюючих перегонів чи бійок, ані інших звичних для популярного кіна мотивів, з якими пульс глядачів пришвидшується. Все що зворушує в фільмі, сказано простою мовою: хлопець переживає, закохується, чекає, розстається, сумнівається, впадає у відчай… всі відчуття подаються звичайним способом.

А нам лишається лише дивитись на те, як зростав молодий Джон і видивлятись - в якій сцені в ньому зародилась та чи інша мелодія, котрій судилось через декілька років стати супер-хітом. В сценах репетицій головного героя крупний план гітари начебто примушує вдивитись в те, що зараз награє п’ятнадцятирічний Ленон і спромогтись впізнати в цьому, можливо, свою улюблену «бітлівську» пісеньку.

Як не сумно, але саме таку закоханість в Холівуді вже давно встигли використати для залучення додаткової зграї фанатів. Типу, якщо кожен з шанувальників бітлів придбає квиток на цей фільм, він окупиться раз в сто. Це і розслабляє авторів картин про знаменитостей, котрі передчуваючи потоки фанів працюють на фільмами в пів сили. Але в цьому випадку - все обійшлося. Подивитись є на що, навіть якщо про бітлів ви чуєте вперше.

Сама ж режисер фільму художниця Сем Тейлор-Вуд вже має в своєму активі декілька не дуже успішних фільми. Нова ж кіно-робота цієї режисерки тепер стане її візитівкою в світі кіна. Цікаво, що твори Сем Тейлор-Вуд-художниці можна було побачити в Києві в PinchukArtCentre на виставках «Око підсвідомості: вибрані фотографії з колекції Елтона Джона» та «REFLECTION». Більш того, в 2007 р. вона була одним з авторів котрі представляли Україну на Венеціанському Бієнале з проектом «Поема про внутрішнє море».

Написано під концерт Джона Ленона Live In The New York City (1986).

Kairos