В розгар Великої депресії, в сам розквіт американського бандитизму одна людина хотіла цілого світу… негайно. До наших кінотеатрів нарешті завітала нова робота Майкла Манна, присвячена одному з найвизначніших гангстерів в історії Америки – Джону Діллінджеру.

Що ми знаємо про Джона Діллінджера? Довгий час він був кісткою в горлі поліції десятка штатів та Федерального бюро розслідувань, вважався ворогом суспільства номер один. Його нальоти виділялися зухвалістю і самовпевненістю, і водночас професіоналізмом. Діллінджер одним з перших у світі почав захоплювати заручників і прикриватися живими щитами; маючи досвід роботи автомеханіком, він також одним з перших у світі широко використовував автомобілі при здійсненні грабежів, сам підбирав їх і готував. Для розшуку і затримання небезпечного злочинця було створено численні спецгрупи, за будь-яку інформацію про його місце перебування обіцяно значні суми. На його руках і кров кількох людей, яких він власноручно позбавив життя.

На екрані ж Діллінджер постає облагородженим та ідеалізованим: як і варто було очікувати, творці фільму намагалися драматизувати образ головного героя. При чому режисер настільки відверто хотів це зробити, що моментами навіть трохи ріже очі: Діллінджер ніколи не кидає своїх, він по-людськи відноситься до заручників, він як ніхто вірний своєму коханню, і взагалі кажуть, що грабувавши банки він повертає гроші їхнім вкладникам. Водночас сам американський бандитизм тих років показаний набагато реальніше: подільники Діллінджера черстві, жорстокі та безпощадні. Глядача наполегливо переконують, що сам Діллінджер і лише він зберіг в собі людські якості. Однак пролиставши біографію відомого гангстера, наприклад, легко помітити, що свої перші десять років тюрми він отримав не просто за вкрадені шістдесят доларів як це говорилося в фільмі: касира універмагу, в якого не виявилося грошей, вдарили по голові і застрелили.

Ворогом суспільства Джон Діллінджер не був. Серед простого народу він і насправді користувався популярністю, втілюючи в життя мрію середньостатистичного американця того часу, адже саме банківську систему в державі народ вважав головною проблемою. Прибуття Діллінджера в наручниках у Чикаго – одна з найсильніших сцен фільму – чітко і наглядно це демонструє. Сюди здається було включено і кілька документальних кадрів, котрі надзвичайно порадували око. До грабування банків Діллінджер відноситься як до звичної роботи – для нього це спосіб заробляти на життя, не більше і не менше. Джонні Депп досконало справився з поставленим завданням, цинічна легка посмішка і вишукані манери його героя виглядають природньо і невимушено.

Роль гончого пса закону, котрий очолив полювання на Діллінджера, була втілена Крістіаном Бейлом. При першій же зустрічі з ним акцентується увага на бездушності та безсердечності його героя Мелвіна Первіса. Бейлу відмінно вдалося зіграти методичну, цілеспрямовану і холоднокровну машину, котра запрограмована на полювання за злочинцями та їх відстріл в разі непокори. Людину в ньому ми бачимо лише один раз, в той момент коли Первіс виносить на руках збиту Біллі: обличчя таке ж кам’яне, але за маскою відчувається і душа. Виконавці інших ролей також в більшості попрацювали на совість. Гра акторів у фільмі на високому рівні.

«Джонні Д» – це не історія життя Джона Діллінджера, це історія його падіння. Будучи загнаним наче звір, він уже не хоче цілого світу, він хоче тільки одного… «Він може бути де завгодно, але він не де завгодно, бо те чого він хоче – тут». Коли у Діллінджера і це відбирають, його зухвалість мимоволі змінюється байдужістю. Славетна прогулянка Діллінджера поліцейським відділком – це яскраво показана власне байдужість головного героя, а не нахабність. Байдужість і зверхність: він все ще стояв на голову вище тих, хто на нього полює.

Ну і нарешті фінал фільму. Нам детально передали навіть суть того, що Діллінджер побачив на екрані кінотеатру, але одну важливу історичну деталь таки упустили, що дуже кидається в очі ознайомленому глядачеві. Єдиним завданням, яке отримала Анна Сейдж від ФБР в той фатальний вечір, було надіти яскраво червону сукню для того щоб агенти змогли відразу впізнати їх в юрбі. Яскраво червону сукню, а не «білий верх і оранжевий низ». Власне через це Анна Сейдж ввійшла в історію Америки як «жінка в червоному». Натомість в яскраво червоній сукні ще на самому початку фільма нам показують Біллі, а Анна пішла в кінотеатр в білій блузці… Якщо продовжити говорити про упущені в фільмі деталі, то можна звернути увагу ще на кілька яскравих моментів, які не були показані на екрані. Наприклад відомо, що під кінець життя Джон Діллінджер переніс пластичну операцію.

Неможливо не відзначити вдалий музичний супровід, прекрасну постановку, атмосферність. Широко застосована так звана «жива камера» добре вписалася в потрібні моменти картини, однак місцями її все ж таки можна назвати зайвою, особливо в контексті кількох нединамічних сцен. Окремі кадри виділяються красою та мальовничістю. В фільмі вдало поєднано пісні того часу і сучасну оркестрову музику. Безперечно, візитною карткою фільму стане пісня «Ten million slaves», яка двічі супроводжувала динамічні сцени і неодноразово звучала в трейлерах.

У підсумку, «Джонні Д» – це красиво поставлена і драматизована історія падіння визначного американського гангстера. Стрічка не обтяжена історичними фактами. Головний герой ідеалізований. Незважаючи на солідний хронометраж, затягнутості практично не відчувається. Кіно доволі серйозне і високоякісне.

PDima