Вийшовши з кінотеатру, здивовано оглядаюся навкруги: невже небо насправді блакитне, сонечко яскраво світить, а хлопці навколо вдягнені у джинси та футболки замість криваво-червоних плащів? Та й фігури у них, у більшості своїй, далеко не спартанські... Ага, потихеньку повертаюся до нормального життя. Та цього мало, треба ще вивести себе зі стану непоясненно романтичного героїзму та приреченої депресивності, що його напускає нова стрічка Зака Снайдера. Хоча, щось мені підказує, що щось у цій історії нечисто...

300 героїв. 300 мужніх захисників Спарти. Вони, здається, народилися із мрією про славну смерть. І вони її отримають. І ми зрозуміємо, що герої – не обов’язково переможці...
Приблизно схожа думка про героїзм „загиблих, та не переможених” відвідала генія світового коміксу Френка Міллера, коли той, малий хлопець, вийшов із кінозали після перегляду екранізації про славні історичні події Стародавньої Греції (напевне, стрічка “The 300 Spartans” 1962 року випуску). Цар Леонідас на чолі невеличкого війська спартанців бореться проти неосяжної армії перського Царя Ксеркса. Попри величезну кількісну перевагу ворога, вояки Леонідаса не здаються, вони захищають Спарту до останнього подиху, і вони знають: їх не забудуть, їхній подвиг не зникне безслідно...

Ця історія з часом надихнула Міллера на створення коміксу „300”, з якого в майбутньому і „перемалював” свої вражаюче естетичні та ефектні кадри режисер Зак Снайдер. Снайдер прагнув максимально наблизитися до „оригінальної історії”, себто до коміксу (тому і створені були ці неймовірні комп’ютерні пейзажі), та аж ніяк не до історичної правди. Але це не наша справа – копирсатися у підручниках з історії та наукових працях та відшукувати, як би так дорікнути режисерові у недостовірності зображеного. Наша мета, оцінити кінематографічну якість цього самого зображеного. І тут, визнаю, мої естетичні примхи були задоволені. Звісно, я кажу про не звичайну естетику, естетику особливого характеру. Попри надмірну кількість крові, що, здавалося, так і норовила забризкати об’єктив кінокамери, попри надміру величні, пафосні діалоги – попри усю цю мішуру, я була вражена. І передусім, вражена тим, наскільки кожен (!) кадр був сповнений дивної, незбагненної краси, жорстокої ірреальності, колоритності, видовищності. Одразу запевняю, я запекла пацифістка, проте у „300 спартанцях” я все ж зрозуміла, чому до слова „військове” почасти додають інше слово – „мистецтво”. Кожен рух спартанця був виваженим, точним, стрімким, погляд кожного паленів відвагою та ненавистю, а серця билися в одному ритмі... Серця?.. Так, як не дивно, Зак Снайдер (та й Френк Міллер) подарував спартанцям цю розкіш, попри те, що всім відомо, що доля справжнього воїна Спарти – нещадно вбивати ворогів, терпіти фізичний біль, катування та зрештою самому полягти в смертельній битві – де тут місце душевним переживанням? Але ми у світі коміксу, ми у світі кіно, а тут недостатньо просто ефектно розмахувати сокирою, аби справити необхідне враження.

Не можна не згадати і ще одну „деталь” стрічки, окрім видовищності: розкішний торс Джерарда Батлера (Цар Леонідас). Ой, точніше, я мала на увазі його акторський талант...  Але й про фігуру гріх не згадати! Сам актор запевняє, що ніколи ще не був у такій чудовій формі – повіримо йому на слово! Та й щодо, власне, акторської гри претензій жодних: переконливо, сильно, впевнено. По-царськи, я б сказала. І Лєна Хеді, яка грає роль його дружини, теж у своєму образі органічна. Справжня спартанська „леді”, нема чого додати! Серед головних героїв і Девід Уенхем (спартанець Діліос), який у славнозвісному „Володарі кілець”, пам’ятається, зіграв роль Фараміра: видно, припав йому до душі героїчний колорит...

Отже, якщо ви прийшли на сеанс „300 спартанців” (а якщо у вас немає боязні крові – раджу таки сходити), готуйтесь до загострення чуттів, готуйтесь до невідворотного споглядання жорстокої краси. Або ж краси жорстокості, вибирайте, що краще. Але на поблажливість не сподівайтесь: справжні спартанці полонених не беруть.

Jane